ДОСЛІД
ТІЛА
Зі стін сліпо
споглядають повз нас великі, байдужі,
немов стужавілі обличчя, поруч з ними
височать грубо окреслені голомозі
постаті відлюдників, зосереджених,
глухих і безмовних, які скоцюбилися у
химерних викривлених ваннах або вільно
розкинулися в таких самих химерних
викривлених фотелях. Схоже, тут
зупинилися чин та час, і панує саме лише
отерпле чекання. А водночас перед нами
розгортається напружена драма, варто
лише почути її густий голос у
нашаруваннях щільного й важкого
живопису. Драма інтелектуальна, але
насамперед — суто пластична
Художник знову і
знову вперто «досліджуює» як взагалі
можна намалювати тіло і чи можливо
взагалі його сьогодні намалювати,
щоразу переймався аж ніяк не
трансцендентними питаннями, а, либонь,
розв’язував суто технічні, «ремісничі»,
завдання — вони ж бо нині (і завжди) є
завданнями власне творчими. Звісно, річ
не в тім тільки, як домогтися, щоб
ритмічна конструкція жирних ламаних
ліній і плям жовтогарячого марсу або
червоного сурику на холодному зеленому
чи синьому тлі утворювала виважену
композицію, де людина читає книгу,
сидячи просто в порожнечі, або наче
нависаючи над собою, скоцюбилась у
замкненому контурі ванни. Мабуть,
важливіше, що постаті ці виникають і
виникають на полотні саме тепер, коли
вже невідворотно, здавалося б,
підважено самі підвалини
фігуративного мистецтва,— мистецтва,
по суті своїй антропологічного й
антропоцентричного. Тобто наш художник,
той самий автор, що нібито давно «помер
і похований», попри все воліє
промовляти до нас особисто й
особистісно, послуговуючись прозорою і
чітко артикульованою риторикою
гуманістичного письма. То ж хай зі стін
сліпо споглядають повз нас байдужі
стужавілі обличчя і височать грубо
окреслені голомозі постаті
відлюдників, зосереджених, глухих і
безмовних, які скоцюбилися у химерних
викривлених ваннах або вільно
розкинулися в таких самих химерних
викривлених фотелях. Ми свідомі того,
що все це — лише анатомічний театр і
робота сучасного дослідника, який
заходиться коло макрокосму людського
тіла, щоб спостерігати мікрокосм
людського буття.
Отже, людське
тіло під поглядом сучасної людини: його
обриси як межа взаємопереходу особи та
простору, авантюра пластичної ідеї, що
її відбивають призми традицій від
Караваджо до Руо й від Мікеланджело до
Бранкузі, метаморфози виникнення і
зникнення, діалектика перетворень
тілесного на інтелектуальне, фізичного
на метафізичне, окремого на
універсальне й навпаки — ось короткі
тези живописних студій Олексія
Аполлонова з нарисної антропології
початку цього тисячоліття.
Андрій Мокроусов |