|
Мабуть, в
будь-якій міфології можна
зустріти боротьбу між
протилежними силами: Добро та Зло,
Інь та Янь, пролетарі та
капіталісти. Так і при поясненні
людських відносин ми часто
використовуємо протилежності:
бідні та багаті, батьки та діти,
чоловіки та жінки. До речі, про
останніх – пересічний громадянин
може сказати, що психологія
чоловіка та психологія жінки
відрізняються одна від одної. Але,
іноді Інь може перетворитися в
Янь і навпаки.
Ідея з
перевтіленням чоловіка в жінку аж
ніяк не нова. З часів Шекспіра
драматурги часто використовували
цей прийом. Наприклад, лібрето для
опери Моцарта “Так ведуть себе
усі жінки”, написане де Понте,
побудовано саме на ідеї
перевдягання чоловіка в жіночу
сукню. На терені сінематографу
першим актором німого кіно, що
зіграв жінку, був Чарлі Чаплін. Ще
в 1915 році він зобразив таку собі
мегеру в короткометражці “Жінка”.
Ідея сподобалася, і з тих пір у
світовому кінематографі актори
досить часто перевтілювалися в
мадам, місіс, синьйорин, пані,
знаючи, що публіка не проти.
Дастін Хофман розгулював у
жіночій сукні у фільмі “Тутсі”, а
Робін Уїльямс у картині “Місіс
Даутфайр”. У СРСР теж час від часу
чоловіки-актори зодягали сукню:
Олега Табакова, наприклад,
змусили грати злісну
домоправительку в “Мері Попінс”.
Ну, звичайно, всім відома “Тітонька
з Бразилії, де багато диких мавп”
у виконанні Калягіна.
Але перше
місце серед “фільмів з
переодяганням” по-праву займає “Деякі
люблять більш гаряченьке” (“Some
like it hot”-1959). Ця голлівудська
комедія, завдяки Микиті Хрущову (за
однією з легенд), вийшла в дещо
обкраяному вигляді (це
стосувалося, в першу чергу,
занадто затягнутих поцілунків) на
широкоформатні екрани
радянського прокату в 1966 під
назвою “В джазі тільки дівчата”.
Ця стрічка очолила список
найкращих комедій всіх часів та
народів (до речі, друге місце ще за
одним “переодягнутим” фільмом –
“Тутсі).
Простий
сюжет – два музиканти (Тоні
Кертіс та Джон Леммон), втікаючи
від переслідувань мафії вимушені
стати музикантшами та взяти
участь в турне дівчачого джаз-бенду
по сонячній Флориді. В дорозі вони
знайомляться ще з однією
новенькою – симпатичною
блондинкою Душечкою Кент (Мерилін
Монро), ну і пішло, і поїхало.
Сам фільм знімався
не дуже таки й гладко. У 1958 році
продюсер Уайдлер уклав контракт з
зіркою Монро, яка була на мілині,
оскільки не знімалась вже більше
двох років. Монро для своєї ролі
майже не потрібно було
перевтілюватись. А от Кертісу та
Леммону… Для початку Біллі
Уайлдер найняв фахівців з жіночої
психології, що вчили акторів по-жіночому
сидіти, тримати руки, ходити на
каблуках. “Але усе було дарма, -
згадував пізніше Кертіс- Після
чотирьох-п’яти днів гоління ніг
та грудей, вищипування брів, макіяжу,
укладки волосся й примірянь я
сказав Джекові Леммону: “Слухай,
мені шкода, але з тебе ніколи не
зроблять красиву жінку”. Навіть
знайти відповідний ліфчик для нас
було великою проблемою. В мене
досить широка грудна клітка, так
що розмір бюстгальтера був
відповідний – 360”. Перша спроба
вийти у світ в жіночому обличчі
закінчилася для акторів повним
фіаско: ніхто з дівчат у жіночій
вбиральні не звернув на них уваги.
“Ми виглядали настільки жахливо,
що жінки навіть не помічали нас, -
скаржився Кертіс. - Довелося знову
йти до гримерів. Вони наклали нам
більше тіней для вік, більше туші
на вії і видали інші панчохи. Я
збільшив свій бюст, а Джек стяг
талію. Потім ми повернулися до
жіночої кімнати. І як тільки
переступили поріг, одна дівчина
відразу сказала: “Привіт!”.
Виникає все ж таки питання – у
чому все ж таки секрет успіху
цього фільму? У прекрасній грі
акторів, у чудовій музиці, яка й
сьогодні належить до хітів, у
оптимальній режисурі. Хотілося
зупинитись на іншій складовій, а
саме – ідеї сюжету, такій старій,
а водночас вічній – перевтілення
в образ протилежної статі.
Згадайте-но самі – в будь-якому
шкільному або таборовому
самодіяльному концерті незмінною
популярністю користується “Танок
маленьких лебедів” у виконанні
хлопчиків. Звичайно, ситуація
положень, коли не розуміючи всіх
тонкощів поведінки своєї (або
свого) візаві, головний герой
намагається зіграти її роль,
викликає сміх. Але й існують більш
глибинні психологічні механізми
нашої цікавості до такої ситуації.
Свого часу, один з адептів
психології – Карл Густав Юнг
зазначив, що наша психіка не
цілісна. Особистість складається
з архетипів, скажемо так,
субособистостей, кожна з яких
відіграє певну роль. Один з таких
архетипів – Аніма – архетип
протилежної статі. Тобто, в
кожному чоловікові, в глибині
психіки прихована його
протилежність – жінка, і навпаки.
Цей архетип насправді відіграє
важливу роль у наших стосунках з
протилежною статтю – він
допомагає нам розуміти один
одного. Але остерігайтесь, коли
він повністю заволодіє вашою
особистістю. Пам’ятаєте, як один
з наших героїв настільки вжився з
своєю роллю, що дав згоду вийти
заміж. Звичайно, я дуже спрощено
виклав ідею Юнга, але все ж таки
щось у цьому є. І навіть щось
смішне. Чи не так – представники
слабкої (сильної) та сильної (слабкої)
статі?
Андрій
Ковальчук |
